| |
Легенда про квітку - Авринія
Що то за дивна квітка, яка у квітні-травні кожного | року на скелях та мурах Кам'янця цвіте і наповнює все місто пахощами молока та меду? Ось що нам про цю квітку розповіла легенда. Старе дуже місто — Кам'янець на Поділлі. Вчені кажуть, що люди на острові жили ще за часів, коли не народився Божий Син. Земля міста зберігає залишки всіх будівель — всіх часів і народів. А ті споруди, які під небом, час, війни, вітри і негода руйнують. Старіють люди, і старіють будови. Приходять інші покоління, знову зводять будинки. Знов там кохаються і сваряться, Богу моляться, і гріх творять — ділом, словами, думками... Так було від віку. Але є такі люди, що як блаженні живуть, Господь, кажуть, в їх серцях: в очах цих блаженних - завжди любов до всього світу, слова цих людей — завжди щирі, чисті, а вчинки - тільки добрі. Такі люди живуть на світі поміж людей, як янголи. Про таких людей кажуть: «Живе, як пісню співає». Отака жила в Кам'янці дівчина. Аурінією її звали. Роботяща, мила, добра, у трудах, як бджілка, цілий день. А ввечері збере на Вірменському бастіоні гурт молоді, і слухають вони-не наслухаються її розповіді про те, що з діда прадіда чула вона про життя святих та людську мудрість, що йде від Бога. Навкруги Аурінії було завжди радісно, співати хотіла душа, а ноги самі так і йшли у веселий танок. Там, де ця дівчина була, не було заздрощів, пліток, ненависті, хитрощів, зради. Багато хлопців хотіли би шлюбом з'єднатись з Аурінією, але серце її належало усім людям, і любов її була не плотська, а духовна: то старим людям, калікам допоможе, то сироту пригорне, то жебрака нагодує. Де Аурінія була, завжди було сонячно. Від її довгого, золотистого кучерявого волосся ніби світло йшло, як від сонця. Але з часом стали у трудах невтомних коси Аурінії сивіти, а незабаром і сила животворяща стала її покидати. І якось подумала вона у слушний чарівний час: «Господи, сивіють коси мої.
 Прошу, дай кучерям моїм і після смерті роботу: хай коси мої сірі мури і скелі Кам'янця весною заквітчують, хай жовтими квітами стануть і вітають любе місто моє кожної весни.1» І дійшло її прохання до Бога. І сталося за її словами. То знайте: ті гарні квіточки —
авринія, що на мурах Кам'янця кожною весною квітнуть і схожі на жовті маленькі сонечка — це кучері золотокосої Аурінії. Весело кожною весною нас ці квіти вітають і кличуть радіти життю і нагадують: спішіть творити добро, бо ось прийшла зелена весна, а не встигнеш озирнутися — прийде жовта осінь.
|
|
